Коли всі радять не відкривати ресторан
З усіх потенційних видів бізнесу в Ірландії українцям найчастіше не радять відкривати ресторан української кухні. Мовляв, невдячна і завідомо провальна справа. Ірландці дуже традиційні й стримані в своїх вподобаннях. Вони, звісно, скуштують борщ, але один раз, та й підуть собі їсти fish and chips.
Подружжя з України — Микола та Вікторія зламали цей стереотип. Левова частка їх постійних гостей у сімейному кафе «Lucy»— саме ірландці.
“Цей стереотип не працює, тому що смачно,” — пояснює Вікторія, власниця закладу. — “Люди повертаються й повертаються знов, бо їм смакувало, і не важливо, прапор якої країни майорить у ресторані.”
Медовик з найкращого меду в Ірландії
Медовик, який готують в «Lucy», став відомим далеко за межами Дубліна. Але Вікторія розкриває секрет без містики: мед, найкращий в Ірландії. Вона показує відео відвідин пасіки, з якої закуповується мед. Бджоли, як завжди, працюють організовано, сфокусовано, з пристрастю до своєї справи, аби покласти людям на стіл якомога кращої якості мед.
Я, знаходячись в ресторані понад 5 годин, бачу — тут все так само, як на пасіці. Усі, від офіціанта до власників працюють злагоджено й пристрасно, щоб на вашому столі з’явилася страва, яка відповідає як високим стандартам смаку, так й високим стандартам української кухні.
Коли США відповідає “Not authorized”
Коли почалася війна, Вікторія й Микола були на Шрі-Ланці. Потім повернулися до України — доглядати непрацездатних родичів й волонтерити. Коли ціни на житло злетіли вище, ніж їх зарплатня, а на утримання родичів витрачалося ще більше, пара вирішила їхати працювати за кордон. Вони прибули до Барселони й чекали дозвіл на переїзд до США, що логічно для людей, які вільно розмовляють англійською. Але коли прийшло рішення, для Миколи воно було коротким: “Not authorized”. Без пояснень, без причин.
Це був перший день, коли вони зрозуміли, що США не буде. Перший день розпачу. Але часу на розпач не було, тож вирішили, що має бути план А й план В, а не життя лише емоціями. Так вони, з новим планом, опинилися в Дубліні.
Пошук першої квартири і роботи
Червень 2023-го року. Вони приїхали і не взяли державного розселення — у них була собака, а програми по поселенню з тваринами вже закрилися. Житло й роботу шукали самі. Перша квартира дісталася їм за чистою удачею. Власник квартири їхав й просто шукав, хто поживе в його житлі на час відсутності. Та їхав він всього на три тижні. Враховуючи напружену ситуацію на ринку житла, Вікторія з чоловіком вирішили, що це гарна пропозиція.
“Це було складно,” — пригадує Вікторія. — “Район був хороший, але квартира була маленькою і знаходилась в підвальному приміщенні. Разом з кухнею та ванною, розмір приміщення дорівнював 3*3 м і вікно виходило на стіну. Навіть коли на вулиці ще було спекотно, всередині всеодно було дуже холодно.”
Микола пішов працювати в пекарню. Вікторія знайшла роботу в бургерній. Паралельно обоє мали ще й онлайн роботу. Від початку війни і до тепер вони переїхали 14 разів. Тож нове життя давалося не легко.
Доставка на велосипеді по зимовому Дубліну
Коли вони отримали контракт на довгострокове житло — відкрили домашній бізнес. Готували варенички й пиріжечки, продавали через Deliveroo. Клієнти приходили через додаток — спочатку українці, потім все більше ірландців.
Далі Вікторія з чоловіком вирішили торгувати на базарі по неділям. Та влаштуватися туди геть не просто. Якогось дня, у відчаї, вони наварили вареників і просто пішли на базар в надії зустріти хоч когось, хто допоможе їм отримати місце для торгівлі. Цей абсолютно авантюрний план дав свої плоди. Вони зустріли людей, які поділилися контактами інших людей, і так, крок за кроком, удачею й наполегливістю вони отримали дозвіл на торгівлю.
Вдень вони працювали на основних роботах, ввечері ліпили вареники й пиріжки, вночі генеральне прибирання кухні, по неділям — торгівля на базарі, а ще доставка… Доставляли їжу клієнтам самостійно на самокаті чи велосипеді. Вікторія згадує десятки історій, коли рвався пакет і борщ розливався, або йшов град, або розряджався самокат напівдорозі під зливою…
Крок до власного сімейного кафе
Їх стравам та ідеям нових страв бракувало місця на домашній кухні. Тож Микола почав шукати приміщення. Пустих приміщень було багато, але всі вони з голими стінами — жодного обладнання чи комунікацій. Мінімальне вкладення в пусте приміщення починалось від 150-200 тисяч євро.
Таких грошей пара не мала, тож шукали будівлю, де працювала кухня раніше. І коли таке знайшлося, теж чекав “сюрприз”: “key money” — сума за те, що тут уже щось було зроблено раніше, тобто відшкодування попереднім орендарям. У випадку «Lucy» це була неймовірна сума — майже половина усіх грошей, які вони мали.
“Я почала плакати,” — признається Вікторія. — “Бо ми не знали, що треба платити за те, що тут уже було.”
Вони знайшли приміщення в грудні. Відповідь прийшла в січні. Але світло в приміщенні було відрізано повністю — господар так економив. До 25 травня вони не могли навіть підключити світло.
“Агент лендлорда дуже довго морочив мені голову,” — розповідає Вікторія. — “Сказав, що все зробить за два тижні, але тоді були канікули, Святий Патрик, ще щось. Тож я мала самостійно розібратися, які інстанції, ліцензії, папери і пояснити все власнику.”
Коли вони нарешті змогли почати ремонт, грошей було мало. Зробили більшість роботи в приміщенні самостійно.
“Ми дійшли до моменту, коли у нас на картках було по десять євро,” — говорить Вікторія. — “Батьки мені допомогли, сестра допомогла додати до наших фінансів.”
Були моменти, коли Вікторія відчувала відчай й сумнівалася, чи правильно вони вчинили, відкриваючи власний бізнес. Але жалкувати було пізно. Бо на заснування власної справи вони продали в Україні житло й машину, тож назад дороги не було.
Відкриття кав’ярні
Ще до того, як ремонт закінчився, у них закінчилися й гроші. Їм нічого було пропонувати гостям, крім кави й десертів. Але була Інстаграм сторінка, вміння смачно готувати й бажання працювати.
26 червня вони офіційно відкрилися. Спочатку це була кав’ярня: кава, десерти, варенички й пиріжки. Вікторія навчилася професійно робити контент для Інстаграм і регулярно постила відео туди.
“А потім блогер за блогером почали приходити,” — говорить Вікторія. — “Irish Times допомогла нам. Irish Independent допомогла. Вони самі до нас прийшли, побачили в Інтернеті. Навіть Lovin Dublin, в яких 500 тисяч фоловерів, самі прийшли до нас.”
Фото з матеріалу The Irish Times
Сімейне кафе й майстер-класи
Тепер у кафе працює приблизно п’ятнадцять людей. Вікторія позиціонує його, як сімейне кафе.
“Я вважаю, що ми просто гарне кафе. Я хочу, щоб люди почувалися вільно, як у кафешці, без екстра умовностей.”
По вівторкам вони проводять майстер-класи. Люди купують білети за 60 євро. До вартості входить арт-клас, матеріали, напої, гарячі страви й десерт.
“У ресторанному бізнесі немає поняття ‘все добре’,” — говорить Вікторія. — “Сьогодні в тебе все добре, а завтра все погано, якщо ти нічого не робитимеш.”
Три бабусі й голубці
У кафе регулярно на роботу приходять три бабусі — українські жіночки. Вони готують голубці, сирники й варенички. Голубці продаються швидко — часто навіть не встигають замерзати.
Це як рідний дім, тільки в центрі Дубліна.
Постскриптум
У центрі Дубліна тепер є місце, де пахне українським борщем, де готують справжній медовик, де ірландці їдять варенички й просять ще. Де люди, які втекли від війни й втратили все, змогли створити щось своє.
Це не туристичний заклад. Це частинка дому на іншій стороні планети. А люди завжди повертаються додому.
P.S. Кафе названо на честь бабусі Миколи — Люсі. Вона пішла з життя 5.12.2022, за два місяці до початку повномасштабної війни. Назвати кафе на її честь було способом вшанувати памʼять про неї та внесок у життя Миколи, який вона зробила. Справа у тому, що саме бабуся Люся піклувалась про нього, коли він втратив батьків. Вона привила любов до кухні та приготування страв, що згодом стало його професією. Тому «Lucy» — це про сімейні цінності, повагу, та памʼять.
Соціальні мережі та доставка з «Lucy»
Читайте: Як стати приватним підприємцем в Ірландії та що треба знати про податки